Спільний біль. Спільна історія. Дискусія до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

Щороку 18 травня в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу – згадуються події 1944 року, коли радянський тоталітарний режим насильницьки виселив людей із їхніх рідних земель. Цей день офіційно започаткований тільки 2015 року, а історія та традиції кримських татар досі залишаються загадкою для багатьох українців.

.

Олександр Зінченко: 77 років тому сталінський режим розпочав депортацію киримли з їхньої рідної землі. Українцям давно належить вивчити слово "сюрґюн" (вигнання – М. Б.).

Коли я був ще студентом, я вперше приїхав у Крим осмислено. Мене зачарували назви, значення яких я тоді не розумів. Ми бачили руїни старовинних поселень і розуміли, що є пласт історії, який для нас був утрачений. Як ви вперше потрапили в Крим, і які були відчуття?

Вікторія Середа, гостьова дослідниця Українського наукового інституту Гарвардського Університету, доцентка кафедри соціології Українського католицького університету: 

Мій батько завжди хотів бути істориком, але він працював у аеропорті. Коли я була маленька, він возив мене в різні точки України й намагався знайти тексти.

Нехай це були радянські книжки, але локальна історія завжди залишала щілинки, крізь які давня історія могла просочуватися. Так само в Криму він намагався мені показати, що там є інша історія, яку ми мало знаємо.

Коли я підлітком приїжджала в Крим, топоніміка була насамперед радянська. Але мені було цікаво як соціологині повернутися в Крим у 2000-х роках, коли ми проводили інтерв'ю.

Через персональні історії ми відкривали зачарованість кримськотатарської специфіки, попри радянські назви. Через ці персональні досвіди можна було відчути, що відбувається любов у момент повернення й віднайдення своєї батьківщини.

Флешмоб 2016 року із відновлення історичних назв міст та сіл Криму

Ґульнара Бекірова, авторка й ведуча програми "Тарiх седаси" ("Голос історії") на телеканалі ATR, головна редакторка вебпроєкту "Крим і кримські татари": 

Ми жили в Мелітополі, за чотири години до Криму. Мій батько любив Південний берег Криму. Щороку ми відпочивали в Ялті – це був ритуал із моїх трьох років.

Пам'ятаю, як від Алушти ми під'їжджали до гір – починалися чари: відкривалося море, Аюдаг. Скільки б разів я не проїжджала дорогу до Ялти, це справді була земля обітована, казка. Мрію, що колись я повторю цей шлях і залишуся там назавжди.

Топоніми для мене й зараз загадка. Вчені й досі не можуть жодне поселення Балаклавського району перекласти. Настільки складний етногенез кримських татар. Для мене ці назви звучать, як неперекладна пісня, гра звуків.

Мої батьки після депортації жодного разу не були у своїх поселеннях, тому що немає їхніх будинків, а інколи й поселень. Я мрію, що житиму в Криму з рідними кримськотатарськими назвами, що звучать, як прекрасна мелодія.

Наріман Джелялов, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу:

Я з тих людей, які народилися в депортації в Узбекистані. Й у дев'ятирічному віці я повернувся з батьками на батьківщину.

Для мене загадковий Крим був далеким. Я відразу опинився в реальності повернення, а казка про кримськотатарський Крим почала відкриватися для мене набагато пізніше.

Коли мені розповідали про Крим, я уявляв море й гори. А ми переїхали в Джанкойський район – це степова частина Криму. Я люблю весь Крим, але для маленького хлопчика це було щось несумісне.

Моє повернення в 1989 році збіглося з політичними змінами. Маленьким хлопчиком я пережив тикання пальцями, були конфлікти, нас запитували: "Навіщо ви сюди повернулися?". Тому перше враження було більш прозаїчне, однак це не відбилося на моїй любові до батьківщини.